Жмуток споминів про Леоніда Мосендза

Моє знайомство і приязнь з Леонідом Мосендзом належить до передеміграційних часів. І знала я його всього лише один рік (кінець 1918-го до листопада 1919 р.). Бо в тому році ми разом учителювали в сільській школі на Поділлю. Топтали ті самі стежки, дихали тим самим пахучим повітрям. Якби не ті слова Мосендза в його листі до мене в 1945 р., „теє грізне і миле минуле записалося в моїм серці разом з кавалком Гнівані, сучасткою якої були й Ви”, я б не мала пощо забирати голосу. Бо ті, що знають Леоніда в розквіті його духових сил, знають про нього далеко більше. В ті часи, 35 років назад, він лише був молодим хлопцем і як і писав вже, то ніхто про це не знав. Я можу сказати про Мосендза як про юнака, оточення і умови, в яких провів він останній рік перед тим, як вийшов з хати, до якої ніколи вже не вернувся.

Як я сказала вже, учителювали ми з ним в селі Гнівані. Це характерне подільське село над річкою Бугом, яке не раз оспівав сам Мосендз („Канітферштан”). Річка Буг (чи Бог) мала мальовнич береги з пахучими квітами, а по околиці повно гаїв з чудовою фльорою. Пребагату природу Поділля Мосендз згадує не раз. Школа, де ми вчили, мала великі забудовання і навіть власну церкву з чудесним іконостасом (чи не Холодного?). При школі були також мешкання для декого з учителів. А окремий будинок на шкільному подвір’ї був відданий родині Мосендза. Бо був він не один: з ним мешкали його мама, баба і сестра. Батька він уже втратив (коли і при яких обставинах – не знаю). За браком батька припав йому тяжкий обов’язок утримувати родину, але усі його мрії були вчитися далі. Але мусив взятися за учителювання для кавалка хліба. Так само, як і Мосендз, і я не була досвідченою вчителькою, а дістала лише лекції рисунків в школі на тій підставі, що трохи студіювала малярство. І так ми обоє з Мосендзом чули себе трохи студентами, яким науку перервали війна і революція. Ми завжди мали багато цікавих тем до обговорювання, багато книжок до передискутування. Бо їздячи по світі ми з чоловіком возили з собою лише дитину та книжки. Мій чоловік мав працю в Жмеринці і приїжджав лише на неділю. Тоді на хвилинку забігав до нашої хатинки й Леонід Мосендз. Я кажу „забігав”, бо це було дуже характерно для нього. Він був швидкий, як вихор. І як з’являвся з якимось запитанням, то, діставши відповідь, негайно зникав. Взагалі, був це надзвичайно палкий хлопець, поривчастий, відважний. І не дивлячись, що між усіма учителями був наймолодший, вив’язувався зі своїх завдань якнайкраще і усі – учні та учителі – його любили і поважали, як нікого.

Через те, що в нашій школі був лише один „парубок”, а саме Леонід, і одна учителька – панна, то хтось колись жартуючи сказав до Мосендза: „Це не ваша симпатія?” А Мосендз на те з презирством: „Хто? Ота довга?”. Так він прикінчив і дівчину, і того, хто хотів з нього робити блазня. Дівчина була Московка, струнка і досить гарна, але Мосендзове „довга” приліпилося до неї так, що ніхто в нас її інакше не хотів звати. І це було не єдине його крилате слівце, щозалюбки хапалось і летіло весело з уст до уст.

Незадовго по моїм приїзді до школи Мосендз просив мене зайти до них, бо його мама хотіла мене пізнати. Коли я увійшла всередину бідного будинка, то я не могла вийти з дива. У мене було вражіння, що я попала в інший, старий, передвоєнний світ, до якогось великопанського дому, так усе дихало колишнім добробутом і затишком. І господарі, і обстанови. Півсутеніло. Хату освітлювала лише лампадка, що висіла в кутку перед православним образом Матері Божої, а поруч на шафці стояла католицька статуетка тої самої Святої Матері. Бо тоді Поділля мало багато таких мішаних родин. Мати Леоніда була чарівна жінка, не більше сорока років. Обличчя її променіло такою добротою і якимось внутрішнім сяйвом, якого я ніколи на до того, ні після того не бачила. Баба була теж гарна і не стара. Сестру Леоніда,
Валю, я пізнала дещо згодом, бо тоді вона була у якійсь фаховій школі поза Гніванню (здається, в Кам’янцю-Подільськім у тітки). Валя була здорова, червоноличка весела дівчина літ 15-16-и. Не мала в собі нічого з одуховленим обличчям матері або брата. Здавалося, не мала жодних проблем. Баба Мосендза була католичкою, а мати і решта родини – православні. В той же рік померла мати Мосендза на удар серця, а трохи згодом баба на тифус. І хоч Мосендз як дитина плакав на похороні своєї матері, проте старався далі бути мужнім і твердо нести тягарі, що судила йому доля. Опанував себе швидко. Пам’ятаю на Великдень влетів до мене Леонід з такими дитячими словами: „Знаєте, мені снилося, що я христосувався зі своєю симпатією”. Мене це дуже здивувало, бо як я знала, Леонід нікому не любив звірюватися. Тож я трохи непевно запитала: „Можу знати, що за симпатія?” А він, почервонівши: „Я вам пізніше все розкажу”. На жаль, це „Пізніше” ніколи не сталося. Це був бурхливий рік, змінювалися уряди – з гетьмана на Директорію то большевиків, були ми під частими обстрілами. В такі часи багато слів зіставалися недоговореними.

Літом, сидячи над річкою, я побачила двох молодих дівчат, що прийшли купатися. Одна була дуже гарна, з волоссям, що, розвіявшися по вітру, творило наоколо голови авреолю. Чомусь, дивлячись на неї, я подумала про Леоніда. На другий день до моєї хатинки влетів Мосендз: „Бачили дівчину з пушистим волоссям?” „Так, вона чудова”. „Правда?” – і зник. Підозрюю, що це було теє перше „Пушисте волосся”, яке натхнуло Мосендза на один з його віршів і яке було темою багатьох листів, які дістав Мосендз від дівчат...

Пам’ятаю, раз проходячи лісом над затопленим каменоломом, я побачила в глибині над водою Леоніда. Може я б не звернула уваги на нього, якби він нагло не схопився, щось сховав у кишеню сорочки і прожогом кинувся до мене. Почав мені щось белькотіти, що він тут любить ловити рибу. Я зрозуміла, що він хоче мені „замилити очі”, що я не здогадалася про правдиву причину його перебування там. Пізніше я догадалася, що він там писав...

Восени 1919 року я покинула школу і переїхала до чоловіка у Жмеринку. Там Леонід і його сестра відвідували нас кілька разів. Аж раз Мосендз з’явився у військовому однострої і попрощався з нами навіки. Він йшов до війська.

Можливо, що він ще довший час блукав по рідному Поділлю, яке так страшно любив. Але ми покинули Поділля. І не стрінулися ніколи. Я дивувалася не раз, як такий кволий юнак (він завжди виглядав прозорим) міг воювати, перейти ціле пекло війни і еміграційних злиднів, студіювати і науково працювати. Це була людина, яка дійсно жила лише духом святим.