Леонід  Мосендз у Гнівані

Десять років тому, працюючи над перевиданням літературного словника „З-над Божої ріки” і прагнучи, зокрема, дати ширшу інформацію про А.А.Шумовську-Стебельську, авторку літературознавчих та мистецтвознавчих розвідок, скульптора, художниці, громадського діяча в Канаді, автор цих рядків розпочав з нею більш-менш стале листовне спілкування. І вже з першого листа Аріядни Шум (так вона часто свої публікації) пощастило довідатися чимало нового не лише про неї, її родину, але й про уродженця Могилева-Подільського Леоніда Мосендза (20.0 підписувала 8.1897 – 13.10.1948) – одного з найталановитіших представників української діаспорної літератури XX сторіччя, про якого чеський україніст Мікулаш Нервлий казав, що це „рідкісна й багата модифікація людського духу”.

Народилася А.А.Шумовська-Стебельська у Гнівані, містечку, яке відіграло поважну роль також у долі письменника Леоніда Мосендза. Ось що писала вона:

„Сьогодні одержала Вашого листа, який мене дуже зворушив. Я собі ніяк не уявляла, що на Вінниччині, на якій я побачила світ, хтось знає про моє існування. Як же ви довідались про мою таку далеку істоту і про мою працю? Спішусь, щоб Вам вже щось післати... Посилаю Вам теж мою схематичну біографію та дуже неповну бібліографію (моїх статей поверх 300, я їх ще досі не зібрала) і дещо з моєї творчости в інших ділянках. Прийшлось мені трохи змочити очі – Вінниччина, Гнівань, де я народилась, то останній клаптик землі, де ще була Україна, УНР... Там моя мама учителювала з Леонідом Мосендзом, обоє мої батьки з ним приятелювали і кореспондували до самої його смерти. Посилаю Вам фотокопії деяких його карток (листівок – А.П.) до мого батька або дядька Петра (лікаря) і спомини моєї мами про Мосендза, також фотокопію, не дуже виразну. Оригінал цього спомину, а також листування, я віддала архівістові. Моє село і моє дитинство зв’язане з волинським селом... Але Гнівань, Вінниччина, де я народилась, де моя мама і мій тато приятелювали з такою прекрасною людиною, як Мосендз, найближча моєму серцю”.

Те, що А.А.Шумовська-Стебельська ловила, скільки їй вдавалося, кожну вісточку про рідний край, свідчить її посилена увага до творчого шляху земляка-вінничанина Василя Стуса. Вона автор передмови у його першій збірці „Зимові дерева”, виданій 1970 року в Брюсселі.

Що ж стосується долі Леоніда Мосендза, то пошуки його слідів на батьківській землі не були марними: в обласному державному архіві збереглися унікальні матеріали, за якими вдалося розкрити і справжню дату його народження 20серпня 1997 року, і місця, де проходили його дитячі та підліткові роки, і навчання у Вінницькій учительській семінарії, вчителювання у Гнівані, безпосередню участь у національно-визвольній боротьбі 1919-1920 років та вимушений вирій 1920-х років та вимушений вирій за рідні обрії. Про це він згодом напише у „Баладі про побратима”:

 

I

Разом зі мною виріс він —

друг щирий, більш ніж брат

син чорнобровий злотних піль,

стрункий син білих хат...

Носив багато він імен:

Петро, Данило, Гнат...

 

Замерзле плесо, житній лан,

таємно-темний бір, —

усюди були з другом ми!..

Дитячий бачив зір,

як жаром папороть цвіте

І де блука опир...

На шкільній лаві плеч-о-плеч

сиділи ми роки,

і разом мріяли в садку

над закрутом ріки,

нас той сам дотик хвилював

дівочої руки.

 

А потім розлучились ми

на кілька довгих літ,

та знали все, куди життя

скеровує наш хід.

Не загубились у юрбі,

не стратили свій слід.

 

А пригадаю, як і де

зустрілися ми знов.

Над нами маяла тоді

поперше коругов

та, на якій стоїть девіз:

завзяття і любов!

 

Під нею з другом ми пройшли

Увесь той довгий шлях...

через Гетьманщини піски,

по Таврії ланах,

під тьмяним вітром степовим

по балках і ярах...

 

Він завжди був той щирий друг!

Був друг! Це більш ніж брат!

Внук побратимів січових,

син українських хат...

Імен багато він носив:

Петро, Данило, Гнат...

 

II

 

Де Збруч гадюкою крутнув

і звив сріблястий хід,

де здаля дзеркало Дністра

сталевий шле привіт —

там Медобори ми в імлі

прощали напослід...

 

Ще раз, ще раз. Піддать набій!

Хай це останній стріл...

Та кинуть зброю ворогам

ніхто не має сил.

І ще набій і знов шрапнель

і знов луна до сіл,

до лук, до гаю на ріллі

грімке: «Не забувай!

До тебе, рідний краю наш,

ми вернемо! Чекай!

А ти оці останні дні,

Вкраїно, пам’ятай!»

 

Кінець... Замок з гармати геть...

Чекає чужина...

Та побратима мойого

не вгледіла вона.

Він випив келих завзяття

від вінця аж до дна.

 

Ще здаля бачили його

за ним замкнувся бір,

і ще востаннє зброї блиск

побачив дружній зір...

І поглинула чужина

Нас у шумливий вир...

 

І ось не знаю: де поляг,

де згас завзяття жар?

Можливо, пам’яткою ввік

над ним стоїть Базар,

чи, може, пригорнув його

стрімкий подільський яр?

 

А може, в застінку Москви

замучив лютий кат

того, хто побратимом був

моїм (це більш ніж брат)

і хто мав тисячі імен:

Петро, Данило, Гнат...

 

III

 

Хай покара мене життя:

пошле мені спокій,

коли забуду я тебе,

о, друже-брате мій!

Коли хоч спомин страчу я

про той останній бій...

 

Хай мати відштовхне мене,

відвернеться стократ,

коли забуду, що забив

тебе північний кат

і не помщу того, хто звавсь

Петро, Данило, Гнат...

На еміграції в Чехословаччині Леонід Мосендз заради хліба насущного здобуває диплом інженера-технолога, з часом стає навіть доктором наук. А як поет увіходить до відомої української еміграційної літературної групи „Празька школа”. Писав вірші, вінки сонетів, ліричні драми, поеми, і навіть пародії - в співавторстві з поетом-земляком Юрієм Кленом, який теж народився на Вінниччині. Леонід Мосендз добре відомий також як прозаїк, передовсім, як автор роману про Івана Хрестителя „Останній пророк”.

Спогади Ганни Шумовської, датовані 12 вересня 1954 року, подаємо без будь-якого втручання у текст. Виправлено тільки очевидні мимовільні дрібні помилки, збережено своєрідність лексики і стилю. Тут ідеться про „дописьменицький” період життєвого шляху Леоніда Мосендза, розповідь Г.Шумовської безпосередня, проста і не претендує на оцінки та узагальнення, а все ж, на нашу думку, додає до портрета митця нові і виразні риси.